Поселення, життя, забудова

Поселення, життя, забудова

Міністерство аграрної політики України

Слов'янський державний аграрний технікум

¬І¬Ц¬ж¬Ц¬в¬С¬д

з предмету:

Історія України

Тема

ПОСЕЛЕННЯ, ЖИТЛО, ЗАБУДОВА

Підготував

студент

гр. 4Б1101

Шрам Сергій

Слов'янськ

2003 р.

¬±¬Э¬С¬Я

1. Типи поселень.

2. Типи народного житла.

3. Двір.

4. Забудова двору.

5. Двір і вулиця.

6. Хата.

7. Інтер'єр хати.

8. Стіни хати.

9. Господарські будівлі двору.

10. Господарські споруди села.

1. ¬ґ¬Є¬±¬Є ¬±¬°¬і¬¦¬­¬¦¬Ї¬ѕ.

Поселення землеробської людності України, які складалися з будівель, пристосованих для життя, різноманітних підсобних занять, утримання свійських тварин та зберігання продуктів, сягають глибини віків. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалося специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним.

Залежно від переважання тих чи інших традиційних планувальних типів сільських поселень наприкінці XIX -- на початку XX ст. на Україні виділялося чотири зони -- північна, центральна, південна та карпатська гірська. Північна зона в основному охоплювала масиви Українського Полісся. Тут переважав вуличний тип поселень, які виникли на місці давніх східнослов'янських дворищ. Водночас у східній (Чернігово-Сіверській) частині Полісся поряд з вуличними існували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення. На території центральної лісостепової зони, де селяни майже до XVIII ст. могли вільно займати під забудову землі, значного поширення також набули безсистемні поселення, і тільки пізніше з'явилися вуличні. З послабленням народної колонізації у XIX ст. виникають рядові, радіальні, шнурові, а також квартальні поселення, створені на основі проектів.

У південній степовій зоні, що охоплює землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини, більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації другої половини XVII -- першої половини XIX ст. Тут забудова велася переважно за вказівкою властей і мала, як правило, квартальну та гніздову форму. Існували й окремі поселення вуличного типу, наприклад, військові, відомі і в інших зонах України.

В усіх зонах побутували радіальні поселення, що виникли на основі давніх торгово-ремісничих центрів. Крім того, у долинах невеликих річок і в балках формувались рядові поселення, котрі являли собою однобічно забудовані вулиці.

У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розміщувалися на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного.

Малодвірні поселення, виселки та хутори XIX -- початку XX ст. були різними за походженням. У північній частині Полісся та Волині вони змінили старі назви дворів та дворищ, на хутори лише у XVIII ст., тоді як на центральному Правобережжі вони називалися кут, кутор, хутор ще з XI--XVI ст. Малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини XVIII ст. виникали на місці як окремих сільських займищ, (хуторів, пасік), так і виробничих осередків землевласників або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних поселень південноукраїнською Степу подекуди були тимчасові поселення запорізького козацтва -- зимівники.

2. ¬ґ¬Є¬±¬Є ¬Ї¬Ў¬І¬°¬Ґ¬Ї¬°¬¤¬° ¬Ё¬Є¬ґ¬­¬Ў.

В основі типології традиційного сільського житлового комплексу також лежить поділ території України на зони, проте він більш розгалужений і детальніший. Отож, виділяються п'ять зональних типів, які в свою чергу діляться на підтипи. Північноукраїнський (поліський) тип мав західний (Волинське Полісся), центральний (Київське-Житомирське Полісся) та східний (Чернігово-Сіверське Полісся) підтипи. Центральноукраїнський правобережний лісостеповий тин включав львівський (галицький), західноподільський, східноподільський та південнокиївський підтипи. Центральноукраїнський лівобережний лісостеповий тип складався з нівнічнополтавського, південнополтавського та слобожанського підтипів. Західно-український (карпатський) тип поділявся на шість підтипів: гуцульський, бойківський, лемківський, покутський, буковинський та долинно-закарпатський. І нарешті, південноукраїнський степовий тип був представлений дністровсько-дунайським, нижньодніпровським та приазовським підтипами. Загальне уявлення про зональні відмінності народною житла можна скласти з наведених ілюстрацій.

3. ¬Ґ¬Ј?¬І.

У сприятливих природно-географічних умовах України на всій її території сформувався так званий відкритий тип Д. Це означає, що земельна ділянка, прилегла до хати (хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба -- на відміну від побутуючого в інших східнослов'янських народів закритого типу, коли під спільним дахом із житлом знаходилася певна площа Д.

За типом взаємозв'язку житлового будинку з господарськими спорудами український відкритий Д у XIX -- на початку XX ст. характеризувався переважно незалежним розміщенням житла. У деяких районах (Полісся, Карпати, частково Лісостеп та Степ) побутували різні варіанти поєднання житла з господарськими спорудами -- від часткового до суцільного.

4. ¬©¬Ў¬ў¬µ¬Ґ¬°¬Ј¬Ў ¬Ґ¬Ј¬°¬І¬µ.

За формою взаєморозташування житла і господарських споруд український двір мав шість типів забудови. При вільній забудові господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи, підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на одній лінії з хатою. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв'язаними між собою, зв'язаними частково або об'єднаними спільним дахом (довга хата, погон, лінійна, шнурова забудова). При дворядній забудові господарські будівлі та хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв'язані, зв'язані частково або суцільно (дворяд). При Г-подібній та П-подібній забудові її елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при периметральній розташовувалися по периметру садиби. Ці типи також мали три форми взаємозв'язку -- відсутній, частковий та суцільний.

Двори із суцільним замкненим взаємозв'язком усіх будівель та периметральним їх розташуванням на садибі в різних районах України мали різні назви: окружний двір, круглий двір, підварок -- на Поліссі; заєзд, замкнений -- на Поділлі; хата у брамах, гражда -- на Гуцульщині; хутір, зимівник, козацький двір -- на Півдні.

5. ¬Ґ¬Ј?¬І ? ¬Ј¬µ¬­¬Є¬ё¬Б.

Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами: віддаленим, наближеним та безпосереднім.

В умовах народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип на Поділлі називався двір з проїздом, на Полтавщині -- глибокий двір. При наближеному розташуванні хати перед нею був невеликий земельний простір, на якому, як правило, висаджували дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значною поширення на початку XX ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови вуличних поселень Лісостепу та Степу. Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці, є типом, який зустрічався дуже рідко -- переважно в забудові садиб, котрі межували з ринковими майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом білоруських та російських традицій цей тин наприкінці XIX -- на початку XX ст. мав деяке поширення в порубіжних районах Полісся та Слобожанщини.

6. ¬·¬Ў¬ґ¬Ў.

-- загальнопоширена на території України назва житлової споруди. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа, халупа, на Лівобережжі -- хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене -- верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).

Українська хата пройшла багатовіковий шлях розвитку від одноподільних до дво-, три- та багатоподільних споруд, яким були притаманні яскрава зональна виразність, локальна специфіка, різноманітність планування тощо. Поруч із повсюдним поширенням двоподільного житла, яке складалося з хати та неопалюваних сіней, у північно-східних районах на початку XX ст. з'явилися споруди, в яких обидва приміщення мали печі, а на Закарпатті двоподільне житло об'єднувало в собі два незалежних приміщення, кожне з яких мало зовнішній вхід (хата й кліть), причому лише перше опалювалося піччю. Ускладнення двоподільного житла на Поліссі та Слобожанщині відбувалось за рахунок або виділення в сінях ще однієї житлової кімнати з піччю (теплушки, теплухи, кухні), або повного перетворення сіней на тепле приміщення. У другому випадку вхід влаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а заможні господарі прибудовували перед вхідними дверима ще й сінці, ганок.

Найбільш поширеною на Україні в кінці XIX -- на початку XX ст. була триподільна хата багатьох варіантів. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру споруди сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу (комору, кліть). Своєрідність карпатського варіанту полягала в тому, що вхід до комори влаштовувався не з сіней, як в інших районах, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання ставала в центрі всієї будівлі. В економічно більш розвинених південних районах переважав варіант, коли два житлових приміщення симетрично розташовувались відносно сіней. Він мав назви: хата на дві половини, дві хати через сіни.

Традиційним типам хат різних регіонів України надавали своєрідності такі елементи, як ґанок (крильце, калідор, рундук), значні виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

Подальше ускладнення плану хати йшло через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, підкліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні -- кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). На Поліссі, крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі грунтові води заважали копанню глибоких льохів. Аби при мілкому заглибленні в грунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям.

Традиційний план хати ускладнювався й за рахунок прибудови господарських приміщень, які розміщувались під подовженим спуском даху. Такі будівлі набули поширення на Волинському Поліссі (хата з прибічками, пуклітом, покліттю), Поділлі (з прибоками, притулами, причепами), на Слобожанщині (з захатником, припусницею, прихалабаком, сутком).

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. під впливом міських споруд в українських селах з'являється новий тип триподільного житла, який складається з двох суміжних хат, розташованих у ряд по один бік сіней (однобічна хата). Деякі житла Полісся, Карпат і Півдня являли собою значно видовжену будівлю (довга хата), в якій в одному ряді з житловим приміщенням під окремим чи спільним дахом об'єднувалися господарські прибудови.

Найбільш заможні селяни Лісостепу та інших районів будували багатоподільні житла з трьох-чотирьох кімнат (кругла хата, домок). Такі споруди виникали в результаті членування кожної з камер триподільного житла: в сінях виділялась комора, а кожне з житлових приміщень переділялось на два -- чисту хату (велику хату, залу) та кухню або кухню-спальню (хатину, банкір, алькір).

Українська хата на всій території свого поширення являла собою наземну одноповерхову споруду, за винятком гірських районів Карпат, придністровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, влаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю), який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілого сільського населення деяких районів -- напівземлянки та землянки.

7. ?¬Ї¬ґ¬¦¬І'?¬І ¬·¬Ў¬ґ¬Є.

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу викопувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку -- маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце (податі) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім'ях -- килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі -- полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).

В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі (курянка, піч по-чорному), дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір (димник) із засувкою. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучник, світак, світоч, світильник, светло, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу (комин, посвітній комин, світильний комин), зроблену із хмизу або полотняною мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна -- дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці (гряди, вальки), жердка-перекладина (пересувка, носуля) для плетіння постолів, личаків, рогож, жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка), жердка-сушилка біля печі (балічка, біло) та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою (комина, шиї, цівки), який розташовувався над припічком, представлена трьома типами, лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди -- у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі (опічки) найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті -- з природного каменю, пізніше -- з цегли.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні -- двоє навпроти печі (перепічці) та третє навпроти столу (застільне, покутне). Робили й маленьке віконце у причілковій стіні (запічне). В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіш, які закривалися дерев'яними засувками -- волоками.

8. ¬і¬ґ?¬Ї¬Є ¬·¬Ў¬ґ¬Є.

зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників.

Давні традиції на Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX -- на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту.

У північній полосі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній -- плетінням (мінімально вживали дерево, максимально -- лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу (слупами, шулами) заповнювали дерев'яними горбилями (риглями, дилями, диликами), які горизонтально закладали в пази (бурти, чари, кані) цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу (сторчівка, торчівка, всторч). Проміжки між стовпами каркасу закладали більш топким деревом -- торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку -- підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки (клинці, тиблі). У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку (решетівку).

Стіни з плетеним заповненням каркасу (турлучні) мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок (веричок, глиць). Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін.

Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин (саману, колибу, лампачу, паців), а в ряді районів -- із природного каменю -- ракушняку, солонцю тощо.

9. ¬¤¬°¬і¬±¬°¬Ґ¬Ў¬І¬і¬ѕ¬¬? ¬ў¬µ¬Ґ?¬Ј¬­? ¬Ґ¬Ј¬°¬І¬µ.

Найбільш характерними господарськими будівлями на Україні були: хлів -- для великої рогатої худоби; стайня -- для коней; саж, куча, кармник -- для свиней; курник -- для домашньої птиці; кадуб, вулик, довбня -- для бджіл. Зерно в снопах зберігали в клуні, стодолі, половнику; хліб та продукти домашнього вжитку, збіжжя -- у коморі; сіно й солому -- в оборозі, сіннику, одрині; кукурудзу в печатках -- у коші, кошниці. Для зберігання сільськогосподарського реманенту слугували возовня, піднакат, сарай, шопа, повітка.

Більшість господарських будов зводили з найменш цінних матеріалів. Винятком були дві споруди -- комора та клуня, оскільки в них зберігали найкоштовніші запаси землеробської сім'ї.

10. ¬¤¬°¬і¬±¬°¬Ґ¬Ў¬І¬і¬ѕ¬¬? ¬і¬±¬°¬І¬µ¬Ґ¬Є ¬і¬¦¬­¬Ў.

обслуговували цілий ряд життєво необхідних для селянства процесів по переробці та зберіганню продуктів, а також забезпечували виготовлення та ремонт знарядь праці, засобів пересування та ін.

Для переробки зерна на борошно традиційними для України були два типи мукомельних споруд. Це млини, які використовували енергію води, та вітряки, що використовували енергію вітру. Млини -- більш давній тип таких споруд, згадки про нього маємо ще у XIII ст. Щодо вітряків, то найінтенсивніший розвиток їх будівництва на Україні припадає на XVIII--XIX ст. Та й донедавна вони становили невід'ємну частку сільського краєвиду.

Ранні типи нерухомих вітряків -- рублених восьмигранних вертикальних башт на могутніх підвалинах -- зберігалися на Поліссі майже до середини XX ст. Іншого типу вітряки -- у вигляді восьмигранної з похилими стінами зрізаної піраміди, значно вищі за поліські, були поширені на Чернігівщині та Волині. У лісостеповій та степовій смузі побутували рухомі вітряки, які мали чотирикутну або квадратну в плані форму, з вертикальними стінами, зведеними у зрубній чи каркасній техніці. Нерухомим лишався тільки фундамент, заглиблений в землю. Дво- або трисхилі дахи цих вітряків укривали соломою, деревом, іноді залізом. Архітектура вітряків була надзвичайно різноманітною -- одно- та двоповерхові, з ґанками, галереями та іншими деталями. Вхід до вітряків усіх типів був просто знадвору, а віконця досить слабко освітлювали внутрішній простір.

Для переробки зерна на крупу окремі села мали спеціальні споруди -- крупорушка. Як тяглову силу тут використовували коней або волів, котрі приводили в дію певну механічну систему. Для переробки сім'я соняшника на олію застосовували різного роду преси -- олійниці. Своєрідними типами технічних споруд були сільські сукновальні та валила. Як і крупорушки та олійниці, за матеріалом та технікою вони відповідали місцевим будівельним традиціям.

Особлива роль серед господарських споруд села належала кузні. Майже до середини нашого століття ця невелика, маловиразна, але дуже важлива споруда була обов'язковою в кожному селі. Серед господарських споруд села слід відзначити й цілу низку споруд для ночівлі худоби при відгінному скотарстві на Поліссі та в Карпатах: стайні, стаєнки, кошари та ін.

¬Ј¬Є¬¬¬°¬І¬Є¬і¬ґ¬Ў¬Ї¬Ў ¬­?¬ґ¬¦¬І¬Ў¬ґ¬µ¬І¬Ў

1. Байбурин А.К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. Л., 1983.

2. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. К.: “Либідь”, 1994.